Гроші, скрипка та розсіяність. Про те, як заховати тисячу доларів так, щоб й самому не знайти.

1350829148_grosh-v-zhitt-lyudini

IMG_20150112_182318Ця стаття буде особливо цікавою тим людям, які ставлять мені запитання «Як знайти гроші, які я заховала і сама не можу згадати де?». За останні декілька місяців чотири рази мене запитували про таке. Саме «заховала», а не «заховав». Бо всі рази звертались саме жінки. Напрошується дуже простий висновок: чоловіки уважніше ставляться до грошей. Але нічого подібного! – правильніше припустити, що чоловіки просто не наважуються признатись, що можуть кудись «никнути» тисячу євро і не згадати про це.

Чи мова йде тільки про гроші? – зовсім ні. Є ціла купа інших цінних предметів, про які люди забувають. Зрозуміло, що «забути» десь декілька купюр простіше, ніж великий ноутбук. Але ноути, телефони і ключі від автомобілів є лідерами серед тих предметів, які регулярно десь ставлять, щоб бува не забути. І все зникає, ніби в чорній дірі.

Власне, і сам автомобіль можна забути. Для нас це ще не є настільки значною проблемою, і ми часто з гумором можемо сприйняти інфу, що хтось припаркувався на стоянці торгового центру. А зробивши покупки не може знайти свою машину. Це лише питання часу – ще трохи, і у нас з’явиться побільше парковок на декілька сотень автомобілів, які будуть поділені на сектори, поверхи чи яруси. І все частіше люди будуть потрапляти в ситуацію, коли ходять серед чужих автомобілів, шукаючи свою машину.

Звертаються до мене саме через те, що я займаюсь спортивним запам’ятовуванням. Але це зовсім не означає, що мене особисто можна віднести до людей, які ніколи нічого не забувають. Так, є речі, які я пам’ятатиму все життя. І більшість людей будуть завжди дивуватись можливостями моєї пам’яті. Але в житті я нічим не відрізняюсь від всіх інших. Для мене дуже притаманно забути десь свій капелюх, залишити випадково зарядний пристрій від нетбука або поїхати кудись без свого мобільного.  І так, у мене також є історія, коли я десь подів стопку з сотнями доларів. Досі ламаю собі голову, де вона може бути.

 

Розсіяність VS Пам’ять.

В тому, щоб бути розсіяним немає нічого поганого. Більше того – якщо людина розсіяна в побуті, то це явна ознака, що вона повністю віддається якійсь іншій, більш важливій справі. Можу лише похвалити людей, які здатні пожертвувати чимось буденним, повністю нирнувши у роздуми про науку чи про творчість. Чому я згадав саме ці сфери? – Бо саме творчі люди і люди науки можуть здивувати одночасними феноменальними до неможливості результатами своєї пам’яті і комічними прикладами своєї розсіяності.

Історія наповнена такими історіями. Геніального Ньютона якось застали за дуже цікавим заняттям – він стояв на кухні і роздивлявся яйце. А на плиті кипіла вода, куди він закинув свій годинник.

Напрошується ще образ Паганеля, створеного Жюль Верном. Людина, яка знала про Землю ВСЕ! Не виходячи з кабінету, Паганель знав історію народів та країн, він безпомилково міг сказати неймовірну купу інформації про рослину чи тварину, яку побачив вперше у житті. Але ім’я цього персонажа стало синонімом до терміну розсіяної людини. Жюль Верн не вигадав цього героя  – він його описав з себе самого. Бо він сам міг здивувати всіх своїми знаннями в найрізноманітніших галузях, але в той самий час регулярно пив солену каву, поплутавши сіль з цукром.

Набагато цікавіша історія про Девіда Маргетса. Він – віртуозний скрипаль, який відіграв концерт на скрипці Страдіварі 2 серпня 1967 року. Дійство завершилось о десятій вечора, Девід пішов  на парковку, поставив скрипку на дах свого автомобіля поки відкривав ключами дверцята. Сів. І поїхав. Він встиг заїхати в магазин за продуктами, потім завернув до ресторану, щоб повечеряти. Й вже там згадав про скрипку. Зрозуміло, що її вже не було. Скрипка вартістю 800 тисяч доларів покаталась на даху автомобіля, потім десь впала і все. Її знайши аж через 27 років.

 

Які такі речі є в тих людей, які є розсіяні? Що є ключовим фактором того, що хтось може десь задіти немаленьку таку купу грошей і потім про них не згадати?

Якщо вірити зведеним результатам досліджень, дуже велика ймовірність, що людина забуде про щось важливе, якщо:

  1. на даний момент є щось важливіше!
  2. на даний момент людина втомлена (невиспана!)
  3. на даний момент людина ставить конкретну мету: заховати, щоб ніхто не знайшов
  4. на даний момент щось відволікає цю людину
  5. на даний момент людина намагається займатись декількома справами водночас

 

Останні два пункти, якщо чесно, можна звести в один. І назвати його МУЛЬТИФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ. Міф, про який говорять всі і кожен, і більшість людей точно знають, що мультифункціональності просто бути не може – людина або займається чимось одним, або не займається нічим. Найпростішим зразком того, що людина розсіюється, коли займається декількома справами водночас є статистика автомобільних аварій, які стаються через те, що водій водночас керує машиною і розмовляє по мобільному. В залежності від дослідження (а таких вже проводилось чимало), ймовірність аварії збільшується в 4-9 разів, якщо водій починає спілкування по мобільному. Якщо вірити цим цифрам, то це можна прирівняти до водіння у стані сп’яніння!

Не тільки мобільні можуть довести людину до стану розсіювання уваги. В Великобританії навіть є комічне телешоу, де учасникам ставлять різні інтелектуальні задачі і при цьому відволікають їх. Шоу так і називається: «Розсіяність». Завдання ставляться дуже легкі. Заспівати рядок з хітової пісні, або ж продовжити відоме прислів’я. Але під час завдання гравців б’ють током, або ж до них пристають повністю голі старі люди. Або на них, вибачте, какають голуби. За таких умов зосередити увагу навіть на простій інформації просто неможливо.

 

Все це зводиться ось до чого: якщо хтось десь заховав гроші так, щоб ніхто не знайшов, і потім сам не може до них добратись, то це не означає, що у людини погана пам’ять. Просто має місце розсіяність.

 

Як боротись з цим млином?

А ніяк.

Чим більше Ви захочете згадати інформації, яка мала місце під час розсіювання уваги, тим менше згадаєте. В Університеті Едінбурга у 1993 році навіть провели експеримент, який довів це твердження. Студентам потрібно було попрацювати кур’єрами й рознести пошту в різні аудиторії. Серед конвертів була невеличка бандероль, яка чітко вирізнялась серед інших предметів, які несли кур’єри в руках. Дорогою на них очікував сюрприз: одному з перехожих різко ставало погано, він задихаючись хапався за кишені, шукав ліки, які ніяк не міг знайти. Коли кур’єри кидались допомагати, постраждалий просив швиденько збігати в аптеку за препаратом, а пошту він постереже. Після того, як студент прибігав з аптеки, то серед конвертів бандеролі вже не було.

Пізніше, коли виявилось, що крім конвертів кур’єри повинні були доставити банделоль, частині сказали, що у ній був дуже рідкісний зразок єгипетського пергаменту. Іншим просто повідомили, що це було звичайне повідомлення, запаковане у такий спосіб. Буквально всі учасники цього експерименту згадували, що залишали пошту біля людини, якій стало погано. Але тільки ті, хто знав, що бандероль нічого особливого собою не представляла точно заявляли – саме там вона і зникла. Ті ж кур’єри, які вірили, що втратили цінний манускрипт стверджували, що могли забути бандероль як мінімум у шістьох місцях, в яких встигли побувати.

Це ще не все. Паралельно з цим експериментом провели ще один. Інший групі студентів роздали конверти. Але цього разу ніякої бандеролі їм не давали. Знову кур’єри зустрічають людину, якій стає погано. Знову вони біжать в аптеку, залишивши коресподенцію біля незнайомця. Після того, як всі конверти рознесені по адресатах, в кур’єрів запитують: а де ж бандероль? Й знову половині учасників говорять, що в ній дорогий пергамент, а іншим – що там просто лист. Ті кур’єри, які не переживали, що втратили щось цінне, одразу ж заявляли, що ніякої бандеролі їм не давали. Ну а ті, хто знав, що загубив дорогу річ, навіть згадали, що їм точно її видавали, і що точно вони на неї звертали увагу, коли залишали біля незнайомого чоловіка.

Експеримент підсумовує те, що й так відомо: чим цінніше те, що ми хочемо згадати, тим більше ми хочемо це згадати. І дуже часто це бажання грає з нами злий жарт – ми навіть випадкові натяки можемо сприйняти за реальні події, які точно сталися з нами в минулому.

 

І все ж….

Збільшити ймовірність згадування таки можна. Жодна з вказаних далі вправ не дає стовідсоткової гарантії, що десь заховавши гроші й забувши це місце, Ви точно його згадаєте, пройшовши цикл занять. Робота з цими вправами лише збільшує ймовірність, що Ви можете згадати, де саме залишили ті декілька сотенних банкнот.

Найпростіша вправа носить умовну назву «Клубок». Саме її опис можна знайти в Інтернеті, якщо в пошуковій системі почнете шукати відповідь на запитання «Як знайти гроші, які кудись поклав і забув?». Суть цієї вправи проста: згадайте будь-що, що стосується того, де Ви могли заховати свої гроші. Потім розплутуйте, згадавши ще щось. І ще щось.  І так далі.

Ця вправа настільки очевидна, що будь-хто її виконував. Переконаний, що Девід Маргетс разів з триста прокручував задом наперед всю свою дорогу, яку встиг проїхати зі скрипкою на автомобілі. І кур’єри, які картали себе за втрачений пергамент чіплялись у пам’яті за деталі своєї пригоди з незнайомою людиною, якій стало погано на вулиці. Але чомусь результативності при цьому було аж ніяк не багато.

Справа в тому, що наша голова абсолютно не готова розплутувати такі «клубки». Згадувати такі речі, які ми робили в розсіяному стані для людини так само неприродньо, як і спати з відкритими очима.

Тому для того, щоб розплутування стало більш звичним, потрібно ним попрацювати трішки серйозніше. І в цьому нам допоможе така річ, як щоденник.

Так, саме щоденник, в якому будемо займатись тим, що згадуватимемо події кожного дня. Тільки на відміну від традиційних щоденників, людині, що намагається згадати щось таке, що згадати не виходить, потрібно писати щоденник в ретроспективі.

Протягом трьох-чотирьох тижнів кожного вечора потрібно записувати події дня «задом наперед». Починати запис потрібно подією «сів писати щоденник». А що робили перед тим? А ще раніше? І так далі – описуєте день в такому стилі. Доходите до останнього пункту «прокинувся о шостій ранку». Й так кожного дня! Ваша голова повинна звикнути до такої логіки – кожна подія мала іншу подію, яка їй передувала. А та, у свою чергу, також є результатом якоїсь іншої події.

Це лише одна вправа.

Є ще одна, яка по своєму змісту схожа на ретроспективний щоденник, але вже має глобальніший масштаб. Вам потрібно виписати 30-50 подій у Вашому житті. Події повинні бути доволі значними. Поїздки, весілля, досягнення кар’єрного статусу чи щось подібне. Кожну подію Вам потрібно описати ланцюжком тих речей, які стали причинами саме того, що з Вами сталося. Якщо мова йде про Ваше весілля, то йому передувала пропозиція. Їй могла передувати сварка з коханою людиною. А сварка могла статись через те, що Ви відмовились щось зробити, що є причиною того, що…. і так далі. Кожна подія може мати не один ланцюжок причин-наслідків. Тому кожну подію можете описати декілька разів. Ваше завдання – добратись до першопричин того всього, що з Вами сталось.

 

Ось це і є основні рекомендації в пошуку тих кровно зароблених та захованих тисяч, про місце знаходження яких ви ніяк не можете згадати. Чи допоможуть ці вправи подолати розсіяність, яка в багатьох людей стає хронічною? – Ні! Чи крім того, що десь й колись пам’ять таки видасть інформацію про те, що ми хочемо згадати, щоденник та опис причин в нашому житті може ще щось дати? – Так! І ретроспективні щоденні записи, і розплутування великих життєвих подій кожному дасть одну значну перевагу над іншими. І про неї обов’язково будемо говорити під час наших безпосередніх зустрічей.

Залиште перший коментар до "Гроші, скрипка та розсіяність. Про те, як заховати тисячу доларів так, щоб й самому не знайти."

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

*